31.14. Україна в 2010-2014 рр. «Революція гідності» (2013-2014 рр.)

Прийшовши до влади, В.Янукович та уряд М.Азарова декларували проведення негайних реформ для подолання наслідків світової економічної кризи 2008-2009 рр. і періоду правління «помаранчевих» («попередніков»). Було проголошено проведення податкової, пенсійної, судової та інших реформ, скорочення бюрократичного апарату, просування у бік європейської інтеграції. Наочним втіленням активної діяльності нової команди мала бути успішна підготовка до проведення фіналу чемпіонату Європи з футболу «Євро 2012». Але вже перші кроки стали підставою для накопичення протестних настроїв у суспільстві. Першим таким кроком Януковича стало підписання з Росією Харківських угод, які на 25 років продовжували базування Чорноморського флоту Росії в Криму, Україна натомість отримувала знижку на ціну на природній газ у розмірі 100 доларів на тисячу кубометрів. Щоб якось показати суспільству, що новий президент сприймається на Заході, була організована його зустріч з президентом США Б.Обамою в обмін на здачу Україною запасів збагаченого урану, який використовувався у науково-дослідницьких цілях. Також Янукович після зустрічі з президентом Європейської комісії Жозе Мануелем Баррозу заявив, що Україна приступить до реалізації курсу на європейську інтеграцію. У рамках цього курсу почалась підготовка угоди про асоціацію з ЄС. У той же час було ухвалено рішення про позаблоковий статус України. Такі маневри нагадували повернення до багатовекторної зовнішньої політики часів Л.Кучми.

У внутрішній політиці на фоні декларування необхідності проведення реформ відбувалося поступове обмеження демократичних свобод і придушення опозиції. З новою силою розгорнулись процеси переділу власності і корупції у вищих ешелонах влади. Фактично доходи країни були поділені між декількома фінансово-промисловими групами і вищими чиновниками.

30 вересня 2010 р. рішенням Конституційного Суду України Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. визнано неконституційним «у зв’язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття». Таким чином без рішення Верховної Ради В.Янукович повернув собі повноваження, які були у Президента України до «Помаранчевої революції».

Щоб показати суспільству видимість реформ було анонсовано скорочення бюрократичного апарату на 10%, але в реальності він у наступні роки лише зріс.

Першим спротивом проти нової політики влади став Податковий Майдан (22 листопада – 3 грудня 2010 р.). Поштовхом до його виникнення стало прийняття Верховною Радою Податкового кодексу, прозваного в народі КАТ (Кодекс Азарова-Тігіпка).

22 листопада близько двох десятків тисяч представників малого та середнього бізнесу зібралися в Києві на Майдані Незалежності з акцією протесту проти прийнятого Верховною Радою нового Податкового кодексу і з вимогою до Януковича ветувати документ. Під Монументом Незалежності почалася установка наметового містечка, а сама акція активістами оголошена безстроковою. Через п’ять днів на Майдан до протестувальників вийшли Віктор Янукович з Миколою Азаровим і заявили, що ймовірність ветування Податкового кодексу «досить висока», а у влади з підприємцями «одна мета».

30 листопада президент частково ветує кодекс, але мітингувальники відмовилися залишати Майдан, вимагаючи повного ветування. У ніч на 3 грудня наметове містечко було знесене силовиками та комунальниками під приводом розчищення території для подальшої установки новорічної ялинки («йолки»). Розправа з Податковим Майданом створила враження у влади ілюзію безкараності дій. 2011 р. став роком розправою над опозиційними лідерами і впровадженням пенсійної реформи (серпень-вересень 2011 р.), яка значно погіршувала умови виходу на пенсію, особливо для жінок. Такими діями влада намагалась перекласти на суспільство прорахунки у пенсійній політиці і «залатати діри» у бюджеті Пенсійного фонду.

З грудня 2010 р. почалися судові переслідування колишнього прем’єр-міністра і найбільш авторитетного лідера опозиції Юлії Тимошенко. 5 серпня 2011 р. вона була заарештована, а 11 жовтня Печерський Суд визнав її винною у перевищенні службових повноважень і в нанесенні матеріальних збитків «Нафтогазу» у розмірі 189,5 млн дол. Їй було присуджено 7 років ув’язнення і виплата збитків. Згодом до цих звинувачень намагались додати і інші звинувачення (аж до організації замовного вбивства).

Арешт і ув’язнення викликав обурення як в середині країни, так і за кордоном. Опозиція згуртувалася в Комітет опору диктатурі. Провідні світові лідери вважали справу політично вмотивованою. Проте акції протесту в середині країни владі вдалось придушити.

27 лютого 2012 р., після тривалого перебування у СІЗО засуджений лідер опозиційної партії «Народна Самооборона», колишній Міністр внутрішніх справ Луценко Юрій Віталійович. Термін покарання – чотири роки позбавлення волі з конфіскацією майна, з позбавленням права обіймати посади, які пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов’язків на строк до трьох років; крім того, Юрія Луценка позбавлено 1 рангу державного службовця.

З 8 червня по 1 липня 2012 р. в Україні та Польщі відбувся фінал Чемпіонату Європи з футболу. Проведення такого заходу викликало патріотичне піднесення в суспільстві і гордість за країну. У той же час у деяких країнах Європи ширилися заклики бойкотувати змагання на знак протесту проти політичних переслідувань в Україні. Попри це захід було проведено на високому рівні.

Скориставшись ситуацією, по завершенню Євро-2012, влада завдала нового удару по опозиції і по українській державності. На початку липня Верховна Рада України ухвалює закон «Про засади державної мовної політики» або, неофіційно, – «закону Ківалова-Колесніченка», який фактично розширював сферу офіційного вживання російської мови. У відповідь зібрався Мовний Майдан (3 липня – 8 серпня 2012 р.)

3 липня, після ухвалення Верховною Радою скандального закону, на Європейській площі під Українським домом зібрався мітинг на підтримку української мови, деякі з учасників акції оголосили голодування. Частина протестуючих залишилася на ніч. На наступний день між мітингувальниками і співробітниками спецпідрозділу «Беркут», стягнутими на місце подій, відбулися зіткнення із застосуванням сльозогінного газу. 8 липня, незважаючи на акції протесту, що проходять не тільки в Києві, а й у ряді інших міст України, Янукович підписує скандальний «закон про мови», який передбачає можливість офіційної двомовності в регіонах, де відсоток представників національних меншин становить більше 10%.

Опозиція не змогла протиставити владі реальної протидії і за місяць акція зійшла на нівець. Але такі дії влади активізували радикальні опозиційні сили напередодні виборів до Верховної Ради 2012 р.

Чергові вибори до ВРУ відбулися 28 жовтня 2012 р. Вони проводились за змішаною виборчою системою (половина депутатів обиралась за пропорційної системою, за партійними списками, друга половина в мажоритарних округах).

Головними суперниками на виборах були Партія регіонів, до якої приєдналася партія «Сильна Україна» на чолі з С. Тегібком та об’єднана опозиція, яка ще 22 січня 2012 р., в день Соборності підписала угоду про спільні дії.

Попри шалений інформаційний тиск, переслідування, адміністративний ресурс Партія регіонів за партійними списками змогла набрати лише 30% голосів, їх союзники Комуністична партія України – 13,18 %. Результати опозиції були наступними: ВО «Батьківщина» набрала 25,54 %, УДАР – 13,96 %, ВО «Свобода» – 10,44 %. Загальний результат виборів виглядів наступним чином.

Як і попередні, вибори 2012 р. засвідчили регіональну підтримку Партії регіонів у Східних і Південних регіонах країни; опозиції – у Західних і Центральних.

У новообраному парламенті різними способами поступово була утворена фракція Партії регіонів з 207 членів (частина її членів це були «тушки» з опозиційних партій). У союзі з КПУ це давало їй змогу ухвалювати потрібні їй рішення.

Тим часом стали посилюватися диктаторські риси режиму В.Януковича. сформувалось вузьке коло наближених, яке отримало назву «Сім’я». На користь «сім’ї» відбувалось фактичне розграбування державного бюджету. Інтереси країни здавались на користь Росії, яка з кожним роком наполегливіше виступала за відновлення свого впливу в межах колишнього СРСР. Розвиток країни фактично зупинився, корупція сягнула небачених масштабів. Стабільність досягалась накопиченням внутрішніх і зовнішніх боргів, що лише відтягувало крах.

Така політика правлячої верхів набувала все більшого опору у суспільстві. У березні 2013 р. опозиційні започаткували протестну акцію «Вставай, Україно!». Але бажаного результату вона не дала. Лідери опозиції не користувалися значною підтримкою. Здавалось, що українське суспільство змирилось з курсом В.Януковича. Але восени 2013 р. піднялась нова хвиля протестних акцій, які змела режим Януковича. Поштовхом до цього стала відмова режиму від європейської інтеграції.

21 листопада 2013 р. Кабінет Міністрів України призупинив процес підготовки до підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, мотивуючи це «інтересами національної безпеки». У відповідь, вже ввечері цього ж дня люди вийшли на вулиці в центрі Києва і зібралися на Майдані Незалежності на підтримку європейської інтеграції. Але навіть під тиском суспільства В.Янукович на самміті Східного партнерства у Вільнюсі, що відбувся 29 листопада 2013 р. відмовився підписати Угоду про асоціацію з ЄС. А 4:15 ранку, 30 листопада 2013 р. Спеціальний підрозділ міліції «Беркут» на Майдані Незалежності жорстоко розігнав людей, які протестували проти рішення влади про призупинення переговорів з Європейським Союзом. Як розказують очевидці, молодих хлопців і дівчат били палицями та ногами. У результаті, більш, ніж 50 людей було поранено. Влада виправдала свої дії заявою, що протести не дозволяли встановити новорічну ялинку на час зимових свят. Жорстоке побиття протестуючих, переважно студентів, на думку влади мало стати «уроком на майбутнє». Але реакція суспільства була зворотною.

1 грудня 2013 р. Київ зібрався на перше Віче – загальні збори громадян (з того часу їх проводили кожну неділю опівдні). Учасники були обурені жорстокістю міліції, проявленою до мирних і беззбройних демонстрантів, та вимагали відставки Кабінету Міністрів і розслідування подій 30 листопада 2013 р. Згідно інформації з різних джерел, у цей день в центрі Києва зібралося від 700 000 до 1,5 млн людей. Щоб дискредитувати народний виступ була спровокована сутичка демонстрантів з міліцією біля Адміністрації Президента. «Беркут» знову вчинив жорстоке побиття. Нові жертви демонстрантів лише додали рішучості учасникам протестів. У центрі міста постав новий Майдан, який отримав назву Євромайдан. Протестуючі вимагали усунення існуючої влади, проведення реформ і відновлення євроінтеграції.

Але влада залишалась глухою до вимог народу. Тоді 8 грудня на Майдані, під час «маршу мільйонів» було прийнято рішення про блокування урядового кварталу. У цей же день у Києві було повалено пам’ятник Леніну. Це започаткувало процес, який розтягнувся на рік і отримав назву «ленінопад» (до кінця року в Україні було скинуто понад 504 пам’ятника). Відповідь влади була жорсткою.

У ніч з 10 на 11 грудня 2013 р. кілька тисяч бійців «Беркуту» і Внутрішніх військ зробили спробу звільнити («зачистити») вулицю Хрещатик та Майдан Незалежності від протестуючих. Одночасно співробітники ДАІ заблокували дороги до центру міста. Незважаючи на це, до 5 години ранку більш, ніж 15 000 жителів Києва, яких розбудили сигналізуючі про надзвичайний стан, церковні дзвони (першими почали дзвони дзвони Михайлівського Золотоверхого собору), прийшли захищати Майдан. Зрештою силовики були змушені відступити.

13 грудня відбувся «Круглий Стіл» В.Януковича з трьома лідерами опозиції (А.Яценюком, В.Кличко, О.Тягнибоком), але жодного питання не було вирішено.

Влада продовжувала не чути людей. Для протидії Майдану влада організувала Антимайдан, який розташувався на площі біля Верховної Ради і в Маріїнському парку. На Антимайдан масово звозилися прихильники Партії регіонів зі Східних і Південних регіонів країни.

Не зважаючи на мінусову температуру повітря та провокації зі сторони чиновників, люди на Майдані продовжували вимагати змін. Нова ескалація ситуації була пов’язана з прийняттям 16 січня 2014 р «Диктаторських законів» (10 законів), які значно обмежували права людей на протест. Вони передбачали блокування веб-сайтів, покаранням за встановлення палаток і звукового обладнання для демонстрацій, забороною носіння шоломів під час демонстрацій, та вимогою перереєстрації організацій, які отримували фінансування з-за кордону, обмежувалась свобода слова тощо.

19 січня 2014 р. ситуація загострилася. Приблизно о 15 год., після щотижневого Віче, кілька сотень людей намагалися прорватися до будинку Верховної Ради через блокпости підрозділів міліції на вул. Грушевського біля стадіону «Динамо» імені В.Лобановського. «Беркут» відповів світло-шумовими гранатами, сльозогінним газом, гумовими кулями та водометами (використання водометів при мінусовій температурі строго заборонено міжнародними конвенціями). Найбільш радикально налаштовані протестуючі застосували дручки, каміння, «коктейль Молотова», палили автомобільні шини.

Щоб дискредитувати протестуючих влада найняла банди «тітушок» для погромів у Києві. У ніч з 20 на 21 січня по всьому місту почалися підпали машин і напади на учасників демонстрацій. Проте мешканці Києва стали самоорганізовуватися в загони самооборони і не дали погромникам влаштовувати провокації. Тим часом правоохоронні органи проти протестувальників на вул. Грушевського стали застосовувати вогнепальну зброю. 22 січня 2014 р. загинуло троє протестувальників: вірменин Сергій Нігоян та білорус Михайло Жизневський були вбиті з вогнепальної зброї на вул. Грушевського, Юрія Вербицького знайшли мертвим у лісі біля Борисполя, куди його вивезли невідомі. Також цього дня у результаті сутичок було поранено більш, ніж 90 осіб. Переважали травми від поранень резиновими кулями, осколкові поранення обличчя та хімічні опіки. Але жодна зі сторін не бажала поступатися. На Майдані було створено Самооборону, яка активно озброювалася шоломами, щитами, захисними обладунка і кийками. Також протистояння перекинулось і в регіони, де прихильники Майдану стали брати владу у свої руки, захоплюючи державні установи. З 22 січня по 27 січня було захоплено 10 адміністрацій. Це всі західні ОДА, крім Закарпатської, та Чернігівська з Полтавською. На півдні захоплення не відбулися. Черкаську ОДА міліція відбила і почала «зачистку» серед населення. Було схоплено і ув’язнено близько 56 чоловік. У всіх областях, окрім Донецької і Криму проходили мітинги на підтримку Євромайдану.

Фінальним і найбільш драматичним етапом революції стали події 18-20 лютого у Києві, в ході яких загинуло близько сотні протестувальників і кілька сотень було травмовано.

Вранці 18 лютого протестувальники розпочали ходу до Верховної Ради України, де депутати мали розглянути зміни до Конституції України щодо обмеження повноважень Президента. Натомість за вказівкою голови Верховної ради В.Рибака канцелярія ВРУ відмовлялася реєструвати цей документ, що викликало обурення протестувальників і призвело до зіткнень з силовиками в Маріїнському парку та на вулицях Шовковична та Інституцька. Силовики перейшли у наступ, який переріс у жорстоке побиття беззбройних протестуючих. Протестувальники були відтіснені до Майдану Незалежності, більше 20 осіб було вбито з вогнепальної зброї. Але протистояння не спинилося. У ніч з18 на 19 лютого і цілий день тривали важкі бої на Майдані Незалежності. Силовика застосували бронетранспортери і водомети. Згорів Будинок профспілок. Проте зламати опір людей не вдалося. Тим часом переговори лідерів опозиції з Януковичем були безрезультатними.

Вранці 20 лютого протестувальники перейшли у контрнаступ, і незважаючи на значні втрати (більш, ніж 90 осіб було вбито, більшість з них були розстріляні снайперами), змогли зайняти Український Дім, Жовтневий палац та відтіснити силовиків до урядового кварталу. Тим часом було скликано позачергове засідання парламенту.

О 22:17 Верховна Рада ухвалила постанову «Про засудження застосування насильства, яке призвело до загибелі мирних громадян України», в якій дії силовиків були визнані незаконними, заборонялось використання сили проти протестувальниками у подальшому. За прийняття цієї постанови проголосувало 236 депутатів, в тому числі 35 депутатів від фракції Партії регіонів та 35 позафракційних. Жодного голосу не дала лише фракція Комуністичної партії.

21 лютого лідери опозиції підписали з В. Януковичем угоду щодо врегулювання кризи в Україні. Відповідно до угоди протягом 48 годин з моменту її підписання передбачалося відновити дію Конституція України в редакції 2004 р. та сформовано новий коаліційний уряд; до вересня 2014 р. треба було провести конституційну реформу; до грудня 2014 року – провести позачергові президентські вибори; також треба прийняти нове виборче законодавство та обрати новий склад Центральної Виборчої Комісії; провести розслідування випадків насильства під наглядом Ради Європи; також влада та опозиція відмовилися від силових дій. Угоду було засвідчено главами МЗС Польщі та Німеччини, представником МЗС Франції; представник від Росії відмовився поставити свій підпис.

У той же день Верховна Рада 386 голосами «за» проголосувала Постанову про відновлення легітимного Конституційного ладу (в редакції 2004 р.), це означало, що тепер буде сформовано новий уряд, а Янукович втратив можливість – диктувати склад уряду.

21 лютого увечері відбувся велелюдний Майдан – вже після виступу лідерів опозиції, на трибуну піднявся один з «сотників Самооборони Майдану» Володимир Парасюк, який заявив, що Майдан не буде терпіти Януковича (який винен у розстрілі десятків майданівців) ще рік, до виборів у грудні 2014 р. Сотник проголосив ультиматум (гаряче підтриманий Майданом), що якщо Янукович не піде у відставку до ранку, то Самооборона піде на штурм. У ніч з 21 на 22 лютого Янукович залишив Адміністрацію президента та від’їхав у Харків, де 22 лютого мав відбутися з’їзд сепаратистів. Але не знайшовши підтримки в Харкові, Янукович тікає до Росії. Туди ж тікають і багато інших представників його режиму.

22 лютого о 17 годині 11 хвилин Верховна Рада України 328-ма голосами народних депутатів підтримала Постанову про усунення В.Януковича з посади Президента України, аргументуючи таке рішення його самоусуненням від виконання своїх обов’язків, та призначила позачергові вибори Президента України на 25 травня 2014 р.

Наступного дня президентські обов’язки були покладені на спікера парламенту Олександра Турчинова.

27 лютого 2014 р. Верховна Рада України призначила лідера партії «Батьківщина» Арсенія Яценюка на посаду Прем’єр-Міністра України. Був утворений новий Уряд, підтриманий Майданом.

Події листопада 2013 р. – лютого 2014 рр. отримали назву «Революція гідності», а 107 героїв, що загинули у боротьбі проти диктатури, стали називати «небесною сотнею». Всім їм було присвоєно звання Герой України.

31.15. Агресія Росії проти України

У той час, як країна ледь оговтувалась від кривавих подій на Майдані, стрімко розгорталася відкрита збройна агресія Росії. Першим об’єктом агресії став Крим. Операція по захопленню півострова розпочалася 20 лютого 2014 р. Проте підготовка до цього відбувалась вже декілька років. Агресія Росії проти України набула ознак «гібридної війни», яка передбачає не лише військові заходи. Головна мета такої війни – руйнування країни з середини, придушення волі до опору, нав’язування волі агресора.

На час агресії Росія створила у Криму потужну агентурну мережу, готову у будь який час розпалити сепаратистський рух на півострові. Зокрема, 4 лютого 2014 Президія Верховної Ради Криму прийняла рішення розглянути парламентом автономії питання зміни Конституції Криму та просити у Росії гарантій прав мешканців півострова.

Після усунення від влади Президента України В.Януковича сепаратистські настрої в Криму вибухнули з новою силою. 23 лютого в Севастополі відбувся 20-тисячний мітинг, на якому було прийнято рішення не перераховувати у Київ податки, а міським головою проголошено громадянина Росії О. Чалого. 25 лютого акції сепаратистів були проведені перед Кримським парламентом, але вона було нівельована проукраїн­ським мітингом. У ніч на 27 лютого парламент та уряд Криму були захоплені «зеленими чоловічками» (російським спецпідрозділом), над ними підняли прапор Російської Федерації. Захоплення будівлі не завадило зібратися депутатам Верховної ради Криму і ухвалити рішення про призначення референдуму щодо статусу півострва. Того ж дня було захоплено аеропорт «Бельбек» у Севастополі, зупинено паромну переправу в Керчі.

1 березня самопроголошений голова Ради міністрів АР Крим Сергій Аксьонов звернувся до президента Росії В.Путіна посприяти у «забезпеченні миру і спокою» на території Криму. У відповідь того ж дня Президент РФ відправив до Ради Федерації пропозицію про введення російських військ у Крим. Обидві палати Державної думи 1 березня 2014 р. проголосували за введення російських військ на територію України і, зокрема, в Крим.

Починаючи з 1 березня російські війська розпочали масштабні силові акції, спрямовані на блокування українських військових баз на території Криму, захоплення адміністративних приміщень, контроль транспортних магістралей та інших стратегічно важливих об’єктів. Захопити відразу жодного об’єкту не вдалося, незважаючи на зраду командуючого флоту України Д.Березовського. Після майже місячної облоги і силових дій воєнні об’єкти України в Криму були захоплені. Дві третини особового складу частин перейшли на бік ворога. У той же час були непоодинокими приклади героїзму українських військових. Так, на аеродромі в Бельбеку українські військові на чолі з полковником Ю.Мамчуром без зброї, строєм, з розгорнутим прапором частини, виконуючи Гімн України, розблокували частину. Морські піхотинці у Феодосії вчинили силовий спротив нападникам. Екіпажі кораблів у заблокованому Донузлавському озері до кінця чинили опір окупантам. Частина курсантів воєнно-морського училища в Севастополі відмовилася давати присягу на вірність Росії тощо.

Тим часом, 11 березня 2014 р. Верховна Рада автономної республіки Крим і Севастопольська міська рада прийняли декларацію про незалежність Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, згідно з якою у разі рішення народів Криму в результаті референдуму увійти до складу Російської Федерації, Крим буде оголошений суверенною республікою і саме в такому статусі звернеться до Російської Федерації з пропозицією про прийняття на основі відповідного міждержавного договору до складу Російської Федерації як нового суб’єкта Російської Федерації.

16 березня 2014 р. за рішенням Кримського парламенту був проведений референдум щодо статусу Криму, який суперечив законодавству України. Попри указ виконувача обов’язків Президента України О. Турчинова про призупинення рішення кримського парламенту, а також попри рішення Конституційного Суду України, який визнав оголошення референдуму таким, що не відповідає Конституції України, попри несхвальну позицію Ради безпеки ООН, референдум було проведено. В умовах бойкотування референдуму кримськотатарським народом, присутність великої кількості озброєних російських військовослужбовців, а також масових фальсифікацій, референдум в АРК, буцімто, зібрав понад 1,2 млн заповнених бюлетенів (що відповідає 83,10% загальній кількості виборців), з яких, нібито, 96,77% засвідчили вибір «за возз’єднання Криму з Росією на правах суб’єкта Російської Федерації». Насправді, за визнанням окремих російських парламентарів і за твердженням лідерів кримських татар, за незалежність Криму проголосувало не більше 32-34% виборців.

18 березня 2014 р. в Георгіївському залі Великого Кремлівського палацу Президент Росії В.В. Путін, прем’єр-міністр самопроголошеної Республіки Крим С.В. Аксьонов, голова новоствореної Державної Ради самопроголошеної Республіки Крим В.А. Константинов, представник сепаратистського керівництва м. Севастополь – громадянин РФ О.М. Чалий підписали так званий Договір про прийняття Криму до складу Росії.

20 березня договір був ратифікований Державною Думою Російської Федерації (майже одноголосно), а 21 березня – Радою Федерації, і відразу набув чинності. 11 квітня відповідні зміни були внесені до конституції Росії.

З нагоди анексії Криму Росією прокотилася хвиля урочистих заходів, була запроваджена медаль Міністерства оборони Росії «За возвращение Крыма».

США і Євросоюз відмовилися визнавати результати референдуму, засудили дії Росії і запровадили санкції щодо російського бізнесу і високопосадовців, заморозивши їх закордонні активи і наклавши візові обмеження.

27 березня Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію на підтримку територіальної цілісності України. За підтримку документа проголосували 100 держав, проти – 11 (Венесуела, Зімбабве, Сирія, Куба, Нікарагуа, Судан, Білорусь, Вірменія, Північна Корея, Болівія), утримались – 58.

2 липня 2014 року Парламентська асамблея Організації з безпеки і співробітництва в Європі визнала такі дії Росії військовою агресією, неспровокованою і заснованою на абсолютно безпідставних припущеннях і приводах.

Події у Криму стали прикладом для роздмухування сепаратистських рухів в інших регіонах України.

Перші масштабні проросійські виступи на Сході та Півдні України відбулися 1 березня 2014 р. в Донецьку, Луганську, Харкові, Дніпропетровську, Запоріжжі, Миколаєві, Херсоні та Одесі. У цей день мітингувальники намагались підняти над будівлями облдержадміністрацій російські прапори, скандували «Росія!», «Путін – наш президент!» тощо. У цих акція масово брали участь «туристи» з Росії. Мітингувальники користувалися підтримкою Партії регіонів, Комуністичної партії України. Проте ці акції зустріли спротив проукраїнськи налаштованих громадян. Відбувалися сутички. Міліція, у більшості випадків, була бездіяльною. Такий перебіг подій з перемінним успіхом тривав до кінця місяця. Українській стороні вдалося уникнути створення прямого приводу для Росії здійснити вторгнення на Донбас своїми регулярними військами, які у повній готовності були зосереджені на кордонах України. В.Путін згодом стверджував в інтерв’ю, що російські війська могли бути в Києві через два тижні.

Стрімке загострення ситуації відбулося у квітні. У зазначених регіонах відбулись спроби проголосити Народні Республіки: 7 квітня – Донецької та Харківської, 28 квітня – Луганської. У інших містах ці спроби були придушені українськими правоохоронцями. Незабаром був придушений сепаратистський рух і в Харкові. На Донбасі на боці сепаратистів з’явилися збройні загони. Керівниками ДНР і ЛНР стали громадяни Росії.

Одним з найважливіших форпостів сепаратистів став Слов’янськ, де 12 квітня відбулося збройне захоплення райвідділ міліції й підняли над ним прапору РФ. Дії сепаратистів схвалила міський голова, член Партії регіонів, Н. Штепа. Участь в операції брав загін «зелених чоловічків» з Криму на чолі з відставним полковником російських спецслужб І.Стрелковим, до якого приєдналися місцеві мешканці.

Того ж дня було захоплено відділ міліції та виконком у Краматорську, над будівлею виконкому піднято прапор ДНР. Те ж сталося і в Артемівську. Подібні збройні акції стали ширитися регіоном.

До кінця квітня сепаратисти зайняли Донецьк, Луганськ, Горлівку, Краматорськ, Слов’янськ, Лисичанськ, Маріуполь; під їх контролем опинилася половина території та населення Луганської та Донецької областей. З 18 квітня російські прапори на захоплених адміністративних будівлях сепаратисти почали замінювати прапорами ДНР і ЛНР, які перегукувалися з символікою Росії.

Для легалізації своєї влади в ДНР і ЛНР 11 травня були проведені псевдореферендуми, на яких, буцімто, була підтримана незалежність «республік». Ініціатори референдумів оголосили заздалегідь визначені результати: явка виборців у Донецькій області склала 74,87%: «за» ДНР проголосували 89,07%, «проти» – 10,19%, а 0,74% бюлетенів виявились зіпсованими, а в Луганській області незалежність ЛНР підтримали 1 млн 298 084 осіб (або 96% виборців), «проти» проголосувало 51 276 тис. осіб (3,8%), а недійсними було визнано 10 тис. 600 бюлетенів при явці 75% виборців.

Зі свого боку центральний уряд у Києві оголосив 15 квітня про початок «антитерористичної операції» (АТО) в Донбасі, а Генеральна прокуратура 17 травня визнала ДНР і ЛНР терористичними організаціями. Незважаючи на досить гучні заяви, українська сторона не форсувала початок бойових дій. Повномасштабна війна почалася тільки в останній декаді червня. Головною проблемою для України в умовах війни стала нестача боєздатних частин. Для її вирішення розпочалося форсоване формування добровольчих батальйонів у складі Міністерства внутрішніх справ і ЗСУ, які мали високий бойовий і патріотичний дух.

Новим поштовхом до загострення ситуації в країні стали події в Одесі, де були спровоковані сутички між проросійськи і проукраїнськи налаштованими громадянами. Зіткнення в центрі Одеси спалахнули ближче до вечора 2 травня між уболівальниками ФК «Чорноморець» і «Металіст», клуби яких грали в Одесі, і проросійськими прихильниками антимайдану, які намагались перешкодити маршу ультрас «За єдину Україну». Зіткнення завершилось пожежею у Будинку профспілок, де забарикадувалися антимайданівці. У ході цих подій поведінка міліції виявились непрофесійною. У наслідок заворушень 2 травня 2014 р. в Одесі загинуло 48 чоловік і 247 постраждало.

Тим часом на стороні самопроголошених республік на Донбасі вже воювали збройні загони загальною чисельністю близько 15-20 тисяч осіб з танками, артилерією і «Градами», а міста і чисельні шахтарські селища були перетворені в обладнані укріпрайони.

Тим часом в Україні відбулися президентські вибори (25 травня 2014 р.), на яких перемогу здобув П.Порошенко. Він запропонував мирний план, який передбачав 12 кроків з відновлення миру. Зокрема:
Гарантії безпеки для всіх учасників переговорів
Звільнення від кримінальної відповідальності тих, хто склав зброю і не здійснив тяжких злочинів
Звільнення заручників
Створення 10-кілометрової буферної зони на українсько-російському кордоні. Вивід незаконних збройних формувань
Гарантований коридор для виходу російських і українських найманців
Роззброєння
Створення в структурі МВС підрозділи для здійснення спільного патрулювання
Звільнення незаконно утримуваних адміністративних будівель у Донецькій і Луганській областях
Відновлення діяльності місцевих органів влади
Поновлення центрального теле-і радіомовлення у Донецькій і Луганській областях
Децентралізація влади (шляхом обрання виконкомів, захист російської мови, проект змін до Конституції)
Узгодження губернаторів до виборів з представниками Донбасу (за умови погодження єдиної кандидатури, при розбіжності – рішення приймає президент)
Дострокові місцеві і парламентські вибори
Програма створення робочих місць у регіоні
Відновлення об’єктів промисловості та соціальної інфраструктури

Ця ініціатива була підтримана ООН, ЄС, ОБСЄ, лідерами провідних держав світу, світовою громадськістю. Також з 20 по 30 червня діяло одностороннє припинення вогню з боку українських військових. Але проросійські терористи ігнорували мирні ініціативи та не припиняли напади. Зрештою бойові дії відновилися.

Спочатку українські війська спробували відновити контроль над кордоном, тобто відрізати ДНР і ЛНР від Росії. Протягом одного тижня наступом в північно-східному напрямку на «ДНРівській ділянці» був пробитий «коридор» вздовж кордону протяжністю близько 100 кілометрів і шириною від 10 до 20 кілометрів. На цьому наступ Збройних Сил України (ЗСУ) захлинувся, а досягнутий раніше результат фактично втратив значення, бо в руках противника залишилася ділянка кордону з Росією у 120 кілометрів, через яку йшло підкріплення у вигляді російських добровольців, зброї та боєприпасів.

Більш того, затиснуті у вузькому «коридорі» частини ЗСУ опинилися під систематичним артилерійським обстрілом гармат і «Градів» з російського боку. Такого підступного удару командування ЗСУ не очікувало, а відповісти вогнем по артилерійських позиціях на території РФ не наважувалося. У кінцевому підсумку, з великими втратами ЗСУ довелося з боєм відводити частини від кордону.

Тим часом успішніше розвився наступ на центральній ділянці фронту. Повільно просуваючись із заходу на схід, частини ЗСУ до середини липня відновили контроль над містами Слов’янськ, Краматорськ, Артемівськ, Дзержинськ, Дебальцеве. На півдні був зайнятий стратегічно важливий Маріуполь. На початок липня все узбережжя Азовського моря і 100-кілометрова ділянка сухопутного кордону на північ від нього були під контролем української армії.

17 липня 2014 р. сталася трагедія в результаті терористичного акту. Російський ракетний комплекс «Бук» М1 збив пасажирський літак Boeing 777 компанії Malaysia Airlines, внаслідок якого загинули всі пасажири та екіпаж (загалом 298 осіб). Ця трагедія дещо збила плани Росії з нагнітання ситуації в Україні і відстрочила пряме російське вторгнення. США і країни Заходу запровадило нову порцію санкцій проти Росії.

Новий етап наступу ЗСУ почався у серпні. Потужним танковим ударом вдалося пробити 40-кілометровий «коридор» від Дебальцеве до Тореза, одночасно зустрічним ударом від кордону на північний захід війська ЗСУ відтіснили противника до лінії Іловайськ – Шахтарськ. Станом на ранок 24 серпня донецьке угруповання противника була відрізане від луганського, тобто від ліній постачання з території Росії. На півночі війська ЗСУ зайняли Лисичанськ, Первомайськ, Латугіно, станицю Луганську і майже повністю оточили «столицю ЛНР» – місто Луганськ. Контрольована сепаратистами територія зменшилась до однієї п’ятої від території Луганської та Донецької областей. Але на цей момент українські війська були виснажені, значними були втрати у техніці (переважно через технічні проблеми). Деякі підрозділи фактично втратили боєздатність і були виведені на переформування.

Вранці 24 серпня (у День незалежності України) основне ударне угруповання російських регулярних військ перетнуло кордон в районі Амвросіївки і при потужній артилерійській підтримці почало наступ у західному напрямку – на Кутейникове – Старобешеве. Мало чисельні українські підрозділи у цьому районі не очікували такого удару в спину і почали неорганізований відступ.

25-26 серпня противник просунувся на 35-40 кілометрів від кордону і в районі міст Іловайськ та Кутейникове оточив частини ЗСУ і МВД (в «котлі» опинилися підрозділи п’яти добровольчих батальйонів і окремі частини регулярних військ). Вжиті 27 серпня спроби деблокувати оточених виявилися безуспішними. 29 червня колона українських військ, яка за домовленостями з російською стороною виходила з оточення, була піддана на марші масованому обстрілу. Загинуло понад 400 українських вояків. Вирватися з-під вогню вдалося лише окремим розрізненим підрозділам і поодиноким бійцям. У цілому втрати ЗСУ за п’ять днів боїв в районі Амвросіївки та Іловайська склали майже половину від сукупних втрат за весь час боїв.

Одночасно з цим російські війська і сепаратисти почали наступ уздовж узбережжя Азовського моря на Маріуполь, але героїчними зусиллями батальйону «Азов» та інших підрозділів ЗСУ, були зупинені в східних передмістях міста.

На Луганщині українські війська теж були атаковані російськими військами. Перший їх натиск було зупинено з великими втратами для них, але надалі українські війська були змушені зняти облогу Луганська, здати повністю зруйнований аеропорт міста і відступити на північ, за р.Сіверський Донець, зосередившись біля стратегічно важливого селища Щастя. У цілому за 10 днів контрольована проросійськими силами територія збільшилася вдвічі.

Хоча українська армія була змушена відступити, вона не була розгромлена. Втрати агресора перевищили у п’ять разів українські. У цій ситуації 5 вересня в Мінську було підписано угоду про припинення вогню, а 19 вересня – про розмежування сторін і відведення важкого озброєння з лінії зіткнення. Проте сепаратисти і російські війська не дотримуються домовленостей (Росія продовжує заперечувати присутність своїх військ в Україні). Під виглядом «гуманітарних конвоїв» відбувається постачання терористам зброї, боєприпасів і амуніції. Регулярно здійснюються обстріли і атаки українських військ від 30 до 100 раз на добу. Робилися спроби прорвати оборону Маріуполя, вибити українські війська з Донецького аеропорту, Щастя і важливого транс­портного вузла Дебальцеве, але безрезультатно. Оборона Донецького аеропорту стала символом незламності українського духу.

9 грудня 2014 р. українська сторона знову пішла на односторонній крок, щоб примусити Росію і її ставлеників виконувати Мінські домовленості. Був оголошений «режим тиші». Українська армія намагалась не відповідати на провокації проросійських бойовиків.

Крім прямої воєнної агресії Росія здійснює і економічний тиск на Україну. Розгорнута «торгівельна війна», у захоплених регіонах відбувається пограбування промислових об’єктів (демонтуються і вивозяться в Росію), вивозиться сировина. 16 липня було припинено постачання газу в Україну. Але Україні завдяки допомозі країн ЄС та США вдалося організувати реверсні поставки газу з Європи, а також і тимчасово врегулювати газову ситуацію до весни 2015 р.

Війна стала серйозним випробуванням для української економіки. Втрата значної частини промислового потенціалу, наплив біженців (офіційно зареєстровано понад мільйон осіб), нестача енергоносіїв поставили з новою силою питання негайного проведення реформ.

Одночасно війна і санкції, стрімке падіння світових цін на нафту завдали могутнього удару по Росії, проте вона продовжувала агресію проти України.

На початку січня 2015 р. почалася нова ескалація конфлікту. Скориставшись тим, що українські підрозділом дотримувалися „режиму тиші” проросійські бойовики впритул наблизилися до українських військ, зайнявши вигідні позиції для атак в районі Бахмутської траси, Донецького аеропорту, Дебальцеве. Під час перемир`я сепаратистам вдалося примусити українські підрозділи відступити з блокпосту №32 на Бахмутській трасі, зайняти окремі села у нейтральній полосі. Загалом ворог опанував нову територію площею понад 500 кв.км. Зрештою в середині січня перемир’я було остаточно зірвано і проросійські терористи розгорнули широкомасштабний зимовий наступ метою якого згідно заяв лідерів сепаратистів було захоплення всієї території Донецької і Луганської областей та примусити Україну погодитися на вимоги Росії: федералізація України, відновлення Україною фінансування соціальної сфери на території ДНР і ЛНР, відмова України від європейського вибору.

Спочатку основні бої відбувалися в районі Донецького аеропорту. Ворог зумів зруйнувати башту аероруху і захопити старий і половину нового терміналу. Спроба провести контратаку, щоб вибити ворога і закріпитися на нових позиціях на околиці Донецьку, була невдалою. Після підриву терористами перекриттів нового терміналу аеропорту, „кіборги” 22 січня після 242 днів оборони були змушені залишити свої позиції. Але українські військові зберегли вогневий контроль над аеропортом і закріпилися на західній його околиці і вздовж злітної смуги (с.Піски, Водяне, Опитне). У боях за будівлі аеропорту ворог втратив понад 1500 бійців і близько 200 одиниць техніки. Наші втрати склали понад 250 „кіборгів”.

У той же час проросійські сепаратисти завдали могутнього танкового удару в напрямку Лисичанська на Бахмутські трасі. Але цей наступ був зупинений з великими втратами для ворога.

Наприкінці січня і у лютому основні бої розгорнулися навколо Дебальцевого. Тут сепаратисти кинули в бій всі свої боєздатні частини з метою оточити українські війська, що захищали важливий транспортний вузол. Шалені танкові атаки ворога українські підрозділи відбили, завдавши відчутних втрат.

Під час зимового наступу проросійські бойовики здійснили нові злочини проти цивільного населення. 24 січня було завдано ракетного удару по житловим масивам Маріуполя, а 10 лютого – Краматорська, жертвами яких стали сотні мирних громадян.

Щоб відкинути ворога від Маріуполя, 10 лютого українські війська несподівано перешли у наступ і звільнили 4 населені пункти, просунувшись у східному напрямку на 10-20 км, забезпечивши нову лінію оборони міста. Основні бої розгорнулися у с. Широкіно.

Мужність і стійкість українських солдатів дала змогу Президенту України зайняти тверду позицію під час переговорів „Норманської четвірки” (лідерів України, Росії, Німеччини та Франції) у Мінську 11-12 лютого 2015 р. Переговори дали змогу укласти нову угоду, яка передбачала припинення вогню з 00.00 годин 15 лютого і цілу низку заходів, які конкретизували процес реалізації угод, що були укладені у вересні 2014 р. Також країни Заходу запровадили нові санкції проти Росії.

Не зважаючи на нові домовленості сепаратисти, посилені регулярними російськими підрозділами ще більше посилили свій натиск на «Дебальцевській дузі». Їм вдалося прорватися до траси, якою здійснювалося постачання українських з’єднань на виступі. Склалася реальна загроза оточення угруповання українських військ чисельністю понад 2 тисячі бійців. Зрештою українським командуванням було прийнято рішення про залишення Дебальцеве транспортна інфраструктура якого була зруйнована. 20 лютого українські війська відступили з міста. У цих боях сепаратисти і російські війська втратили близько півтори тисячі загиблих солдат і декілька сотень одиниць бойової техніки. Українські втрати складали близько 200 загиблих. Становище на фронтах тимчасово стабілізувалося. Проте не вчухали позиційні бої біля м. Щастя, с. Піски і Широкіно та інших місцях.

Нове загострення ситуації на фронті відбулося влітку 2015 р. Інтенсивність обстрілів доходила до ста на сутки. Найнебезпечнішим був наступ сепаратистів і російських військ 3 червня на Мар`янку. Але він був зупинений українськими військами. Щоб унеможливити у подальшому наступи терористів по всій довжині фронту (350 км) були створені три лінії оборони з фортифікаційними спорудами. Зрештою в силу паритету сил і погіршенні міжнародного і внутрішнього становища Росії вдалося домогтися припинення вогню з 1 вересня 2015 р. Але ситуація залишається вибухонебезпечною.

32.16. Вибори 2014 р. Президента України і дострокові вибори Верховної Ради України

Після повалення режиму В.Януковича єдиним вищим легітимним органом влади залишилась Верховна Рада України. Під впливом подій «Революції гідності» відбулось переформування її більшості. Частина депутатів колишньої більшості втекла за кордон, боячись переслідувань. Решта депутатів взяла на себе відповідальність за долю країни. 22 лютого спікером ВР України був обраний Олександр Турчинов, він же став і виконуючим обов’язки Президента України. За короткий час парламентом були ухвалені важливі рішення, які відновили вертикаль влади, і впроваджені заходи по захисту країни.

Так, були відновлені дії положень Конституції, які були скасовані режимом Януковича, скасовані «диктаторські» закони, ухвалені заходи з відновлення боєздатності армії, створена Національна гвардія, добровольчі батальйони спецпризначення; прийнято пакет законодавчих актів з реформування правоохоронних органів, антикорупційний пакет, пакет заходів з люстрації, законодавство в рамках асоціації України і ЄС та інші. 28 лютого в країні був створений новий уряд на чолі з А.Яценюком, завданням якого було уникнути економічного краху в умовах повністю розграбованої державної казни і розв’язаної Росією війни.

Одним з важливих завдань нової влади стало проведення виборів президента, щоб остаточно спростувати твердження Росії про нелегітимність влади в Україні.

Вибори Президента України відбулися в один тур 25 травня 2014 р. Вперше за історію незалежності голосування відбулось не по всій території країни: не мали змоги проголосувати мешканці окупованого Росією Криму та жителі багатьох районів Донбасу, захоплених терористами.

У бюлетені були зазначені прізвища 21 кандидата, четверо з яких заявили про своє зняття з перегонів. Перемогу на виборах здобув Петро Порошенко (54,7% голосів). Приведений до присяги 7 червня 2014 р.

25 серпня 2014 року Президент України П.Порошенко публічно оголосив про рішення достроково припинити повноваження Верховної Ради України сьомого скликання. Цей крок було здійснено у строгій відповідності зі статтею 90 Конституції України, за якою «Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо: 1) протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій відповідно до статті 83 цієї Конституції…».

Парламентська коаліція розпалася 24 липня 2014 року, коли фракція «УДАР» та «Свобода» оголосили про свій вихід з неї. Протягом місяця нової коаліції не було сформовано.

Рішення Президента України стало логічною та очікуваною відповіддю на один з ключових запитів українського суспільства про перезавантаження влади: згідно із соціологічними опитуваннями 80% громадян України підтримували необхідність проведення позачергових виборів парламенту. Цим було також реалізовано одну з головних вимог Революції гідності, оскільки вибори до парламенту є найкращим способом люстрації.

9 жовтня Петро Порошенко підписав закон «Про люстрацію», ухвалений Верховною Радою 16 вересня. Фінальна версія закону обмежує право для високопосадовців режиму Януковича займати посади в органах влади на 10 років, іншим – на 5.

14 жовтня Петро Порошенко підписав указ про створення Національної ради з питань антикорупційної політики, як консультативно-дорадчого органу при президенті. Згідно з указом, Нацрада готуватиме президентові пропозиції щодо визначення та вдосконалення антикорупційної стратегії, здійснюватиме системний аналіз стану запобігання і протидії корупції, ефективності реалізацій антикорупційної стратегії та заходів. Того ж дня Рада прийняла закон про прокуратуру, який заборонив їй втручатися у цивільне життя, чинити вплив на громадян та бізнес.

Дострокові вибори до Верховної Ради України відбулися 26 жовтня 2014 р. Вино проводились за змішаною системою. Половину депутатів обиралось за партійними списками, інша половина в мажоритарних округах. Як і на президентських виборах вони проводились не на всій території країни: не мали змоги проголосувати більшість мешканці окупованого Росією Криму та жителі багатьох районів Донбасу, захоплених терористами.

У результаті виборів Верховна Рада України отримала наступний склад:

У новообраному парламенті утворилась більшість у складі 302 депутатів. На першому засіданні Головою ВРУ було обрано В. Гройсмана, а Прем’єр-Міністром А. Яценюка. Згодом був сформований і новий уряд, до якого увійшли іноземні спеціалісти.